Володимир Пержило

співак, композитор, етнограф і фольклорист, диякон

Збирав і по можливості збираю фольклор, як в Україні так і за її межами. Про те навіть не мрію видавати ці записи. Слава Богу, що хоч записав.

Хтось колись видасть.

Узагалі, то все політика, тріскотня — про поділ України. Що таке Західна Україна, що таке Східна? Мені це болить. Ми всі українці, в Сумах мене розуміють, за Волгою розуміють.

Так-так, за Волгою цілими селами проживають українці у Саратовській, Астраханській і Волгоградській областях. Багато кого переселили сюди з земель, які у 40-х роках віддали Польщі. Я був там з фольклорною експедицією, і мене дуже вразило, як люди зберегли там національні традиції і мову, не маючи ні школи, ні церкви.

Я питаю: «Чому ви розмовляєте українською мовою?» — «Тому, що це наша рідна».

Українська діаспора у Нижньому Надволжі (Саратовська, Волгоградська, Астраханська області РФ).
А що, хіба є така? — можуть запитати необізнані читачі.
Очевидно, однією із причин цього є те, що нічого конкретного про українців Надволжя не знаємо.

Аналізуючи зібраний на Волгоградщині матеріал, а особливо дані з досліджень п. О.Северянової, все більше приходжу до висновку, що оскільки деякі поселення в Надволжі мають по 200-300 й більше років, то Надволжя таке російське, як і українське.

А те, що, зберігши українську мову, пісню, обрядові і побутові традиції та звичаї, українці стали «хохлами», то що тут дивного? Ми в Україні переставали бути українцями.

Жаль проймає душу, коли спостерігаєш, з яким «патріотизмом» буквально рвемося на Захід (мав на увазі в першу чергу не стільки мистецьку, як коломистецьку братію). Веземо з собою далеко не кращі свої мистецькі здобутки. І якось гроші на поїздки знаходимо. А про цю відрізану й забуту гілку духовного тіла України — Надволжя не знаємо, та й знати не хочемо. Ніхто туди не рветься на гастролі, та й грошей, звісно, нема на це. Готовий зібраний під час експедиції матеріал теж нікого не цікавить. Напрошуються спогади, забарвлені якимось сумним гумором…

Після повернення з експедиції (Волгоградська, Астраханська області) 1975 року зібраним матеріалом і мною хоч зацікавились працівники КДБ.

Основною метою експедиції як вже зазначалось була розвідка про стан українського фольклору, освіти, культури та наведення творчих і ділових контактів з українцями Надволжя. Все, що вдалося за цей час нам побачити і почути, зафіксовано документально.

Зроблено багато магнітофонних та відеозаписів, чимало знято на фотоплівку. Ми досягли значно більше, аніж планували. Ми знайшли скарб: друзів, однодумців, справжніх безкорисливих українських патріотів.

Другого для господарі запропонували поїздку в село Очкурівка, недалеко від Миколаївська. По дорозі я мимоволі згадував серпень 1975 року, як ми з Остапом Уличним топали з наплічниками, спальними мішками, апаратурою до цього села.
Тоді, якраз в так званий період будівництва розгорнутого соціалізму я собі думав те, що я – викладач педагогічного училища в космічну епоху, розгар розгорнутого соціалізму займаюся патріархальщиною.

У 1968 року, будучи ще студентом Львівської консерваторії (диригентський, вокальний факультети), (я) побував там на гастролях у складі концертної бригади «Молоді голоси України». Був тоді надзвичайно вражений, що зустрів там українців, які не цураються рідної мови, співають своїх пісень.

Присвятив життя дослідженню і зберіганню національного побуту і фольклору

1938

Народився 4 лютого 1938 року у м. Олешичі, Любачівського повіту, Ряшківської області (Польща). Батько – Микола, мати – Ганна Радовець.

1946

У 8-річному віці під час Операції «Вісла» разом з родиною був депортований до Радянської України – так опинився на Львівщині. Родина поселилась у селі Малі Ланки Перемишлянського району.

З відзнакою закінчив Львівське музично-педагогічне училище ім. Ф. Колесси, працював артистом заслуженої хорової капели УРСР «Трембіта», навчався на двох факультетах Львівської консерваторії – диригентському та вокальному.

Завдяки матері, яка мала гарний голос і драматичний хист, Володимир з дитинства знав величезну кількість українських пісень. Коли юнаком постало питання щодо вибору професії, він не мав жодних сумнівів, що повинен присвятити життя музиці.

Після закінчення Консерваторії – викладав музичні дисципліни у Львівському педагогічному училищі.

1968

У 1968 році, будучи ще студентом консерваторії, у складі концертної бригади «Молоді голоси України» побував на гастролях у Волгограді й Астрахані. Там його вразили українці, які не цураються рідної мови, співають своїх пісень. Відтоді почав збирати фольклор – як в Україні, так і поза її межами.

Співав у чоловічому вокальному квартеті «Побратими», був його керівником. Репертуарно колектив орієнтувався на діаспору, за будь-якої можливості відгукувався на запрошення та виїжджав на гастролі.

Усе життя писав музику, працював із різними музичними колективами, ансамблями, був солістом хорових капел «Трембіта» і «Боян» під орудою професора Євгена Вахняка, організував ансамбль пісні та танцю «Підгір’я», будучи художнім керівником і заступником директора теперішнього Палацу Петрушевича, керував чоловічим хором «Сурми».

1975, 1991

Здійснив кілька польових фольклорно-етнографічних експедицій на Схід. В записах В. Пержила збережено згадки про експедиції 1975 та 1991 років. Основною метою була розвідка стану українського фольклору, освіти, культури та налагодження творчих і ділових контактів з діаспорянами. «Це не тільки запис матеріалу, хоч це є основною метою, але, перш за все, спілкування місцевих українців зі «справжніми українцями», як нас називали у Заволжі».

1992-2000

Привозив на Схід українську класичну літературу, пісенники, шкільні підручники, книги з історії України, національні прапори та герби (тоді ще неофіційні). На правах запрошеного радника брав участь в організації чотирьох фестивалів української культури на Волгоградщині (1992-2000).

Однією з найболючіших тем його розмов і спогадів була рідна Любачівщина. Любив оповідати різні історії про своє минуле, мапу залишених Любачівцями земель часто розглядав зі своєю онукою Діаною.

Створив і видав у Львові мапу розселення українців за Волгою під назвою «Жовтий клин», що увійшла до серії «Соборна Україна». Зафіксував понад 240 українських топонімів – назв тамтешніх населених пунктів.

2018

Помер на 81 році життя – 17 червня 2018 року. Похований на Львівщині.

10 фактів з життя Володимира Пержила

  • Він народився в Олешичі, на території сучасної Польщі в 1938 році
  • У віці 8 років під час операції «Вісла» його та його родину депортували на Львівщину.
  • Закінчив Львівське музично-педагогічне училище імені І. Ф. Колессі
  • Навчався на двох факультетах Львівської консерваторії - диригентському та вокальному.
  • Він почав збирати фольклор у 1968 році, коли вперше зустрівся з представниками української діаспори на берегах Волги (Надволжя).
  • Все життя він писав музику, працював з різними музичними колективами, був солістом хорів Трембіти та Бояна, керував хором «Гімн» та «Квартет квартету».
  • У 1970-90 роках здійснив кілька польових фольклорно-етнографічних експедицій на Схід (Волгоградська, Астраханська, Саратовська області).
  • Він записав понад 240 українських топонімів - назви населених пунктів на берегах Волги.
  • Він створив та опублікував у Львові карту поселення українців Волгою під назвою «Жовтий клин», яка була включена до серії «Соборна Україна».
  • Він опублікував декілька збірок книг, серед яких «Забута гілка українського народу» (Львів, 2010 р.) Та «Вечір святого Миколая: нариси» (Львів, 2012 р.).